Архів новин  

Липень 2017
По Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31 1 2 3 4 5 6
   
   
   
   

Найближчі бюро правової допомоги (щоб знайти на карті натисніть на бюро)  

   

Корисні посилання  

Офіційне інтернет-представництво Президента України
Верховна Рада України
Міністерство юстиції України
   

aWVL2T4IAw01111

   

На сайті 47 гостей та відсутні користувачі

   

Сімейне право

Деталі

Який порядок розірвання шлюбу?

Чинне шлюбно-сімейне законодавство передбачає можливість припинення шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану (далі – РАЦС) та в судовому порядку. Розірвання шлюбу в органах РАЦСу. Органи РАЦС не з'ясовують причини розірвання шлюбу, не вимагають доказів неможливості збереження родини, не приймають заходів щодо примирення подружжя, тобто шлюборозлучна процедура спрощена й не вимагає великих витрат і часу подружжя. Важливо!!! Розірвання шлюбу в органах РАЦС за заявою обох з подружжя здійснюється при наявності двох підстав:

1) подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу;

2) подружжя не має спільних неповнолітніх дітей.

В такому випадку шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Реєстрація розірвання шлюбу проводиться по місцю проживання подружжя або одного з них.

При даному порядку розлучення органи РАЦСу виносять постанову про розірвання шлюбу після закінчення одного місяця з дня подання такої заяви. Заява про розлучення до закінчення терміну може бути відкликана.

Реєстрація розірвання шлюбу по взаємній згоді подружжя передбачає особисту присутність кожного з подружжя або письмове нотаріально посвідчене підтвердження про згоду відсутнього подружжя на реєстрацію розірвання шлюбу. Якщо один з подружжя з поважної причини не може з'явитися в органи РАЦСу ні для подачі спільної заяви, ні для реєстрації розірвання шлюбу, він повинен вказати про це в заяві про розірвання шлюбу. У випадку неявки обох з подружжя в органи РАЦСу для реєстрації розірвання шлюбу, у випадку відсутності будь-яких пояснень із цього приводу, подана заява залишається без розгляду.

Державна реєстрація розірвання шлюбу полягає в складанні органом РАЦСу запису акту про розірвання шлюбу й видачі свідоцтва про розірвання шлюбу кожному з осіб, що розірвали шлюб. У паспортах робиться відмітка про розірвання шлюбу. У певних випадках розірвання шлюбу органом РАЦСу може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них, причому незалежно від наявності в них спільних неповнолітніх дітей. Закон припускає таку можливість у випадку:

1) якщо один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім;

2) якщо один з подружжя визнаний судом недієздатним.

В даній ситуації до заяви про розірвання шлюбу, що подається ініціатором розірвання шлюбу, додається виписка або копія рішення суду про визнання другого з подружжя недієздатним або безвісті відсутнім.

Розірвання шлюбу у судовому порядку. Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється у таких випадках:

а) за заявою обох із подружжя, яке має спільних неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним);

б) відсутня згода одного з подружжя на розірвання шлюбу;

в) один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу (наприклад, відмовляється подати спільну заяву);

г) якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.

Позов до суду про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя здійснив протиправну дію, що містить ознаки злочину, у відношенні іншого з подружжя або дитини. Як виняток, чоловік та дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.

Також чоловік і дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року в таких випадках:

а) батьківство щодо неї визнане іншою особою;

б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Як здійснюється подання позову про розірвання шлюбу?

З позовом про розірвання шлюбу до суду може звернутися один з подружжя або опікун недієздатного члена подружжя.

Позов про розірвання шлюбу подається в суд за місцем проживання відповідача.

Існують випадки, коли позов про розлучення подається за місцем проживання того, хто звертається до суду з даним позовом (тобто заявника), а саме:

якщо на утриманні заявника знаходиться малолітня або неповнолітня дитина;

він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

При цьому у всіх вищеперерахованих випадках заявник має подати до суду відповідні підтверджуючі документи (довідка ЖЕКу, довідка про стан здоров’я тощо). До заяви додають: в двох екземплярах копії паспорту, свідоцтва про укладення шлюбу, свідоцтв про народження дітей, інші можливі документи, а також квитанцію про сплату судового збору.

Судовий розгляд справа про розірвання шлюбу розглядається, як правило, за участю обох з подружжя, навіть якщо від їх імені виступають представники. Якщо справа розглядається за відсутності одного з подружжя, то такий розгляд можливий у виняткових випадках за погодженням суду. За загальним правилом справи про розірвання шлюбу розглядаються у відкритому судовому засіданні в присутності обох з подружжя. Можливі ситуації (в основному у зв'язку з оголошенням різних сторін інтимного життя подружжя), при яких розгляд справ по мотивованому визначенню суду проводиться в закритому судовому засіданні. Звернутьсь з проханням про це може один з подружжя. Також можна просити суд розглянути справу за відсутності подружжя. Строк для постанови судом рішення про розірвання шлюбу - один місяць. Протягом цього часу подружжя може переглянути свої взаємини, досягти примирення і відкликати заяву про розірвання шлюбу. Суд в праві відкладати розгляд справи для примирення подружжя, особливо якщо в подружжя є неповнолітні діти. У межах шестимісячного строку для примирення він може повторно відкласти розгляд справи чи скоротити цей строк.

У випадку, якщо після закінчення встановленого строку заява від подружжя про припинення справи не надійшла, і сторони в судове засідання не з'явилися, суд має право залишити справу без розгляду. Якщо після спливу встановленого судом строку на примирення чоловік і дружина дійдуть згоди щодо продовження шлюбу, провадження у справі припиняється на підставі поданої ними заяви.

У випадку розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.

Рішення суду про розірвання шлюбу є остаточним документом, що підтверджує факт розірвання шлюбу. Віднині не потрібно йти у відділ державної реєстрації актів цивільного стану для того, щоб зареєструвати це рішення і отримати свідоцтво про розірвання шлюбу! Суд самостійно надсилає рішення про розірвання шлюбу до органів РАЦСу. Відмітка про розірвання шлюбу в паспортах робиться після прийняття відповідного рішення судом в органами РАЦСу при зверненні.

Процедура розірвання шлюбу в судовому порядку

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 Сімейного кодексу України.

У випадку, коли подружжя має неповнолітніх дітей, або один з подружжя заперечує проти розірвання шлюбу, шлюб може бути розірваний лише у судовому порядку.

Провадження у справі відкривається судом на підставі позовної заяви, поданої одним з подружжя у встановленому порядку. Позов про розірвання шлюбу подається позивачем (одним з подружжя) у загальному порядку до місцевого суду за місцем проживання відповідача (другого з подружжя). Однак, у разі, якщо на утриманні позивача є малолітні або неповнолітні діти або якщо позивач не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача, позов також може подаватися за місцем проживання позивача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися у суді за місцем проживання будь-кого з них.

Одночасно з позовом про розірвання шлюбу позивачем можуть бути заявлені й інші позовні вимоги:

- про визначення (зміну) місця проживання дитини;

- про надання утримання (аліментів) дитині або одному з подружжя;

- про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя;

- про витребування речі, яка є особистою власністю одного з подружжя;

- про виконання обов’язку за шлюбним договором;

- інші вимоги, що випливають із шлюбних правовідносин.

Який порядок стягнення аліментів на дітей через суд?

Стягнення аліментів через суд можливо лише за відсутності угоди про сплату аліментів. Справа в суді порушується на підставі позовної заяви про стягнення аліментів на дитину.

Позовна заява в обов’язковому порядку має містити:

найменування суду, до якого подається заява про стягнення аліментів;

прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання позивача, від імені якого подається заява про стягнення аліментів;

прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання відповідача, з якого стягуються аліменти;

обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги про стягнення аліментів (тут можуть бути зазначені: ім’я дитини, дата його народження, з ким вона проживає, з якого терміну відповідач не виплачує кошти на його утримання і так далі);

перелік доданих до заяви документів (свідоцтво про народження неповнолітньої дитини, на якого стягуються аліменти, довідка з місця проживання про перебування дитини на утриманні позивача – виписка з будинкової книги, копія заяви для відповідача).

Позовна заява про стягнення аліментів на дитину необхідно готувати в трьох примірниках. Два примірники здаються або надсилаються поштою до канцелярії суду, один – залишається на руках у позивача.

Справи про стягнення аліментів на дітей розглядаються районним судом.

Позовна заява про стягнення аліментів на дітей може бути пред’явлено як за місцем проживання позивача – одержувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача – платника аліментів.

Строки звернення до суду з заявою про стягнення аліментів

Особа, яка має право на отримання аліментів, має право звернутися до суду з заявою про стягнення аліментів незалежно від терміну, який минув з моменту виникнення права на аліменти.

Аліменти на дітей присуджуються з моменту звернення до суду, тобто з дати, коли одержувач аліментів подав заяву про стягнення аліментів. У виняткових випадках аліменти на дитину можуть бути стягнуті за минулий період, але тільки в межах трирічного терміну, що передував зверненню позивача до суду . Подібне стягнення можливе, якщо до моменту звернення до суду аліменти не виплачувалися і особа, яка потребує аліменти, вживала заходів щодо їх отримання, але вони не були отримані внаслідок ухилення платника аліментів від їх сплати. До таких заходів можна віднести, наприклад, надсилання матері дитини батькові повідомлень про необхідність його участі в утриманні дитини. Зазначені повідомлення повинні направлятися телеграмою або рекомендованим листом з описом вкладення, в іншому випадку довести в суді прийняття заходів, спрямованих на отримання аліментів, фактично неможливо.

Слід враховувати, що три роки – максимальний термін для стягнення аліментів за період.

Який порядок стягнення заборгованості по аліментах?

Кошти на утримання дитини за рішенням суду присуджуються у частці від доходу її матері, батька (ст. 183 СК України) і (або) у твердій грошовій сумі (ст. 184 СК України). Відповідно до зазначених норм у кожному конкретному випадку розмір аліментів визначає суд.

Рішення суду є загальнообов’язковим до виконання. Разом з тим, досить поширеними є факти невиконання судових рішень. Це – одна з причин виникнення заборгованості за аліментами.

Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору – судом.

У разі сплати аліментів за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії заборгованість за аліментами погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягуються у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час (ст. 194 СК України). Такими є загальні положення щодо стягнення заборгованості за аліментами.

Закон не обходить регламентацією і питання щодо визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу). Така заборгованість відповідно до ст. 195 СК України визначається, виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилось їх стягнення.

Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує.

Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, заборгованість обчислюється, виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

Слід звернути увагу на положення статті 196 СК України, якою передбачена відповідальність за прострочення сплати аліментів. Так, при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Закон звільняє від сплати неустойки платника аліментів, який є неповнолітнім.

Зазначимо, що притягнення до відповідальності платника аліментів, з вини якого виникла заборгованість, є правом, а не обов’язком одержувача аліментів. Окрім того, встановлений законом розмір сплати неустойки може бути досить відчутним для фізичної особи. Тому закон допускає можливість зменшення розміру неустойки. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального становища та сімейного стану платника аліментів.

Відповідно до ст. 197 СК України суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами, враховуючи матеріальне становище та сімейний стан платника аліментів.

За позовом платника аліментів суд вправі повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами. Це може мати місце у випадку, коли буде встановлено, що заборгованість виникла у зв’язку з тяжкою хворобою платника аліментів або іншою обставиною, що має істотне значення.

У виникненні заборгованості за аліментами на дитину винною може бути і особа, на користь якої присуджено аліменти. Тому суд вправі звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред’явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.

Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх дітей, що перебувають на їх утриманні, – карається виправними роботами на строк до 1 року або обмеженням волі на строк до 2 років.

Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений статті 164 КК України, – карається виправними роботами на строк до 2 років або обмеженням волі на строк до 3 років.

Під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) або на утримання непрацездатних батьків слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за 6 місяців відповідних платежів.

Ухилення від сплати аліментів і ухилення від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей утворюють цей склад злочину лише у випадку, коло воно є злісним. Поняття злісності належить до оціночних категорій і має бути визначено у кожному конкретному випадку. Визнання судом ухилення злісним повинно бути належним чином вмотивовано у вироку. Про злісний характер ухилення можуть свідчити тривалість ухилення, продовження ухилення після попередження про необхідність виконання свого обов’язку та можливість кримінальної відповідальності з боку судді чи державного виконавця, неодноразові звернення потерпілого чи інших осіб до винної особи з цього приводу тощо.

Непоодинокими є випадки, коли місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Порядок призначення цього державного утримання визначається Кабінетом Міністрів України, а метою є тимчасове утримання неповнолітнього. Цю допомогу призначають і виплачують за місцем проживання (перебування) одного з батьків, який утримує дитину, управління праці та соціального захисту населення районної, районної у місті Києві та Севастополі держадміністрації, структурним підрозділом з питань праці та соціального захисту населення виконавчого органу міської, районної у місті ради. Для цього треба написати заяву у місцевому органі праці та соціального захисту населення, додавши довідку з виконавчої служби про неотримання аліментів. Тимчасова допомога призначається кожні 6 місяців починаючи з місяця, в якому подані усі необхідні документи. Для призначення допомоги на наступний 6-місячний строк потрібно подати лише заяву, в якій повідомити про обставини, що можуть бути підставою для продовження виплати допомоги.

Які документи необхідно зібрати для примусового стягнення аліментів

Статтею 180 СК України, чітко визначено обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Також, Сімейним кодексом закріплено, що обов’язок утримувати дитину визначається за домовленістю між батьками.

Якщо ж той з батьків, що не проживає разом з дитиною відмовляється мирним шляхом утримувати дитину, або ж не погоджується з сумою аліментів, слід звернутись до суду.

Для звернення до суду з позовною заявою з метою стягнення аліментів  потрібно зібрати наступні документи:

- копія паспорту 1,2 та сторінка прописки;

- копія ідентифікаційного коду;

- копія свідоцтва про народження дитини;

- копія свідоцтва про шлюб;

- копія рішення суду про розірвання шлюбу (у разі розірвання шлюбу);

- довідка з ЖЕКУ про те, що дитина проживає з вами;

 - бажано копії щомісячних витрат на дитину (чеки).

Відповідно статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Частиною 2 статті 182 СК України визначено, що мінімальний розмір на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Розподіл спільного майна подружжя

Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

В той же час, частинами 2, 3 статті 70 цього ж акту встановлено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначені статтею 71 СК України. Так, відповідно до цієї статті, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

При вирішенні питання про поділ спільного майна подружжя важливим є врахування положень про майно, що є особистою приватною власністю подружжя.

Як відзначає Пленум Верховного Суду України у пункті 23 постанови від 21.12.2007 року № 11 вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

         Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

         Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

         Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

         Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

         Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Який порядок встановлення та припинення опіки?

Опіка та піклування — це система заходів, спрямованих на забезпечення особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки.

У яких випадках встановлюється опіка (піклування)?

Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіці підлягає дитина, яка не досягла 14 років, а піклуванню – від 14 до 18 років.

Опіка (піклування) над неповнолітніми (малолітніми) дітьми, встановлюється, якщо батьки: померли, невідомо їх місцезнаходження, визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

Опіка також встановлюється над повнолітньою особою, яка визнана у судовому порядку недієздатною через нездатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.

Чи можливе встановлення опіки (піклування) за життя батьків неповнолітніх ?

Опіку (піклування) може бути встановлено і за життя батьків неповнолітніх (малолітніх) дітей у випадках, коли батьки:

- судом позбавлені и батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку, незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини;

- визнані в судовому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають у приватному стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні і будинках-інтернатах);

- понад 6 місяців не можуть займатися вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час, за станом здоров’я і інваліди І-ІІ груп;

- понад 6 місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили) дитину і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ;

- відмовились від дітей у встановленому законом порядку;

— виїхали на постійне місце проживання або постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні;

- перебувають під слідством.

Хто відповідальний за здійснення опіки та піклування ?

Згідно зі ст. 56 ЦК України органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов’язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи і управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Ведення справ з опіки і піклування щодо неповнолітніх здійснюється органами в справах сім’ї та молоді та службою в справах неповнолітніх. Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей – сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування). Щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними ведення справ покладено на відділи охорони здоров’я. Щодо дорослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здоров’я – на органи соціального захисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов’язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють організаційні і контрольні функції.

Процедура встановлення та припинення опіки та піклування над повнолітньою особою

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,  може бути подана членами її сім’ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. Аналогічно заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім’ї, близькими родичами незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичної особи, яка обмежена у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі – опікуна.

Рішення про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи відбувається за заявою самої фізичної особи її піклувальника, членів сім’ї або органу опіки та піклування. Якщо фізична особа, яка за рішенням суду визнана недієздатною, видужала, або ж її психічний стан значно поліпшився, то за заявою її опікуна, органу опіки та піклування та на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи суд своїм рішенням скасовує рішення про визнання фізичної особи недієздатною та поновлює її цивільну дієздатність.

Процедура встановлення та припинення опіки та піклування над неповнолітньою особою

Щодо встановлення опіки над малолітньою дитиною та піклування над неповнолітньою дитиною, судова процедура встановлення опіки чи піклування можлива лише у випадку, якщо підставою для встановлення опіки та піклування є справа у провадженні суду, в процесі розгляду якої стало відомо про наявність дитини, яка залишилась без батьківського піклування. У таких випадках встановлення опіки чи піклування здійснюється у тому ж провадженні . У всіх інших випадках опіка та піклування встановлюються органами опіки та піклування.

Підставою для припинення опіки є передача малолітньої дитини до компетенції органу, а саме органу опіки та піклування, який приймає відповідне рішення про припинення опіки, або суду.

Підставою для припинення опіки є досягнення дитиною 15 років. У цьому випадку опіка автоматично перетворюється на піклування, і опікун без додаткового рішення стає піклувальником з відповідними правами та обов’язками.

Піклування припиняється відповідно до підстав, визначених у статті 77 ЦК України. Зокрема такими підставами є:

- досягнення фізичною особою повноліття;

- реєстрація шлюбу неповнолітньої особи;

- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

- поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Додатковими підставами для припинення опіки є смерть опікуна або підопічного.

Який порядок оформлення догляду за дітьми-інвалідами віком до 18 років?

Постійний догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років передбачає отримання надбавки на догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років, що призначається структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (крім Києва) рад (далі – місцеві органи з питань соціального захисту населення) одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють, не навчаються (крім заочної форми навчання), не проходять службу, не займають виборну посаду і фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом. При цьому одиноким матерям (одиноким батькам) надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 18 років призначається незалежно від факту роботи, навчання та служби.

Слід зазначити, що надбавка на догляд призначається і особам, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, у відпустці без збереження заробітної плати незалежно від того, за якою дитиною вона знаходиться у відпустці, у разі якщо дитина-інвалід потребує домашнього догляду за умови фактичного догляду за нею.

Для призначення надбавки на догляд за дитиною-інвалідом одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, додатково до документів, що подаються для призначення державної соціальної допомоги дітям-інвалідам, подаються: заява про призначення надбавки на догляд за дитиною-інвалідом; довідка про склад сім’ї (крім сім’ї опікуна, піклувальника) із зазначенням прізвищ, імен та по батькові, родинних стосунків членів сім’ї; копія трудової книжки, довідка з центру зайнятості про те, що особа не перебуває на обліку як безробітна, довідка про доходи за останній звітний період (рік), а в разі відсутності трудової книжки – лише зазначені довідки;довідка про спільне проживання дитини-інваліда з одним з батьків, усиновителем, опікуном, піклувальником, видана уповноваженим органом за місцем проживання. (при неможливості отримати таку довідку орган праці та соціального захисту здійснює обстеження на дому і складає акт обстеження з висвітленням цих фактів); довідка з місця навчання дитини; рішення про встановлення опіки чи піклування над дитиною-інвалідом (для опікунів і піклувальників дітей-інвалідів).

Особи, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, у відпустці без збереження заробітної плати, додатково подають Довідку про потребу дитини (дитини-інваліда) у домашньому догляді за формою, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 11.06.2012 року № 430, та копію або витяг з наказу (розпорядження) роботодавця про надання відпустки.

Для призначення надбавки на догляд за дитиною-інвалідом одинока матір (одинокий батько) додатково до документів, що подаються для призначення державної соціальної допомоги дітям-інвалідам, подає: оригінал довідки органу реєстрації актів цивільного стану про підстави внесення до книги реєстрації народження відомостей про батька дитини (на яку призначається надбавка на догляд), якщо одинока мати не перебуває (не перебувала) на обліку в місцевих органах з питань соціального захисту населення як одинока мати, або довідку зазначених органів про те, що вона перебуває (перебувала) на обліку як одинока мати дитини-інваліда, на яку призначається надбавка на догляд; довідку про спільне проживання з дитиною-інвалідом, видану уповноваженим органом за місцем проживання (при неможливості отримати таку довідку місцевий орган з питань соціального захисту населення здійснює обстеження на дому і складає акт обстеження з висвітленням цих фактів; рішення про усиновлення (для усиновлених дітей); довідка з місця навчання дитини.

Розмір надбавки на догляд за дитиною-інвалідом віком до 6 років, віднесеною до підгрупи А, призначається у розмірі 100 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років (що з 1 січня 2016 року становить 1 167 гривень); за дитиною-інвалідом віком до 6 років – 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років; за дитиною-інвалідом віком від 6 до 18 років, віднесеною до підгрупи А, – 100 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років (що з 1 січня 2016 року становить 1 455 гривень); за дитиною-інвалідом віком від 6 до 18 років — 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років.

Який порядок оформлення догляду за за інвалідом І групи або за особою, яка досягла 80-річного віку?

Догляд за інвалідом І групи або особою, яка досягла 80-річного віку, передбачає отримання відповідної компенсації, що призначається і виплачується у грошовій формі непрацюючим працездатним особам, які здійснюють догляд за інвалідом І групи або особою, яка досягла 80-річного віку.

Для призначення компенсації непрацюючі працездатні особи, які здійснюють догляд за інвалідом І групи або особою, яка досягла 80-річного віку, подають в місцеві органи з питань соціального захисту населення заяву, форма якої затверджена наказом Міністерства соціальної політики України від 22.02.2012 року № 96 «Про затвердження форми Заяви про призначення усіх видів соціальної допомоги, компенсацій, субсидій та пільг». Крім того, до заяви додаються: паспорт або документ, що посвідчує особу одержувача державної соціальної допомоги; довідка про перебування на обліку в органах Пенсійного фонду України або органах праці та соціального захисту населення — для особи, за якою здійснюється догляд; паспорт або документ, що посвідчує особу, за якою здійснюється догляд; документ, який підтверджує, що особа не працює: трудова книжка та довідка органів державної податкової служби довільної форми про те, що особа не перебуває на обліку у даному органі державної податкової служби як фізична особа — підприємець;за відсутності трудової книжки — заява особи із зазначенням причини відсутності трудової книжки; витяг з акта огляду медико-соціальної експертної комісії (для осіб, визнаних інвалідами І групи) — для особи, за якою здійснюється догляд.

Зауважимо, що розмір щомісячної компенсації без урахування індексації становить 4,80 грн.

Який порядок оформлення догляду за інвалідом І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду?

Дієздатній особі, яка зареєстрована або постійно проживає на одній житловій площі з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, і здійснює догляд за ним, надається щомісячна грошова допомога на догляд.

Для призначення грошової допомоги на догляд подаються такі документи відповідним органам соціального захисту населення: заява; документ, що посвідчує особу; довідка про склад сім’ї із зазначенням прізвищ, імен та по батькові, родинних зв’язків членів сім’ї; довідки про доходи кожного члена сім’ї; висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу; довідки про наявність і розміри земельних ділянок, виділених для ведення особистого підсобного господарства, городництва, сінокосіння, випасання худоби, та земельної частки, виділеної унаслідок розпаювання землі.

Якщо дієздатна особа постійно проживає на одній житловій площі за місцем реєстрації (проживання) інваліда I чи II групи внаслідок психічного розладу, але зареєстрована в іншому місці, подається довідка, видана органом соціального захисту населення за місцем реєстрації дієздатної особи, про те, що вона не перебуває на обліку як одержувач і не одержує щомісячну грошову допомогу на догляд за місцем реєстрації.

Для підтвердження факту спільного проживання з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу та догляду за ним у разі потреби складається акт про проведення обстеження сім’ї спеціалістами органів соціального захисту населення. Якщо дієздатна особа постійно проживає на одній житловій площі за місцем реєстрації інваліда I чи II групи внаслідок психічного розладу, але зареєстрована в іншому місці, обстеження сім’ї для встановлення факту догляду є обов’язковим.

Розмір допомоги на догляд розраховується як різниця між трьома прожитковими мінімумами на кожного члена сім’ї та середньомісячним сукупним доходом сім’ї за попередні шість місяців, але не може бути більше, ніж мінімальна заробітна плата (що станом на 1 січня 2016 року становить 1 378 гривень).

Який порядок оформлення догляду за громадянам похилого віку, інвалідами, дітьми-інвалідам, хворими, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги?

Непрацюючим особам, які постійно надають соціальні послуги (зокрема з догляду) громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата.

Компенсація призначається і виплачується місцевими органами з питань соціального захисту населення за місцем проживання, перебування особи, якій надаються соціальні послуги, з дня подання особою, яка надає соціальні послуги, та особою, яка їх потребує, заяв разом з усіма необхідними документами.

Зокрема, для призначення компенсації подаються такі документи:

а) особою, яка надає соціальні послуги: заява про згоду надавати соціальні послуги; паспорт або інший документ, що посвідчує особу; висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що стан її здоров’я дозволяє постійно надавати соціальні послуги; копія трудової книжки, а у разі відсутності трудової книжки — письмове повідомлення особи із зазначенням інформації про відсутність трудової книжки та про останнє місце роботи чи отримання доходів; заява про надання згоди на проведення перевірки даних про доходи особи з використанням відомостей Державного реєстру фізичних осіб — платників податків (з урахуванням вимог Закону України «Про захист персональних даних»);

б) особою, яка потребує надання соціальних послуг, або її законним представником (у разі визнання цієї особи недієздатною): заява про необхідність надання соціальних послуг; паспорт або інший документ, що посвідчує особу; копія довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією (форма N 157-1/о, затверджена наказом МОЗ від 30 липня 2012 р. N 577); висновок лікарсько-консультаційної комісії про необхідність постійного стороннього догляду та нездатність особи до самообслуговування (за винятком інвалідів I групи, інвалідність яких встановлена безстроково та які згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією потребують постійного стороннього догляду);

в) законним представником дитини, яка потребує надання соціальних послуг: заява про необхідність надання соціальних послуг; копія свідоцтва про народження дитини; висновок лікарсько-консультаційної комісії про необхідність постійного стороннього догляду та нездатність дитини до самообслуговування.

Компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб (що з 1 січня 2016 року становить 1 378 гривень) у таких розмірах: 15 відсотків — особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи; 10 відсотків — особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, які за висновком лікарсько-консультаційної комісії потребують постійного стороннього догляду і не здатні до самообслуговування, інвалідам II групи та дітям-інвалідам; 7 відсотків — особам, які надають соціальні послуги інвалідам III групи та хворим, які за висновком лікарсько-консультаційної комісії потребують постійного стороннього догляду і не здатні до самообслуговування.

Звертаємо увагу, що компенсація не призначається:

а) особам, які надають соціальні послуги громадянам, яким призначено: державну соціальну допомогу на догляд відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» або надбавку на догляд до державної соціальної допомоги згідно із Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам»; надбавку на догляд або державну соціальну допомогу на догляд відповідно до Законів України «Про пенсійне забезпечення» і «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; відшкодування витрат на надання послуг по догляду відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»;

б) особам, які надають соціальні послуги і отримують допомогу на догляд відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу»;

в) особам, які надають соціальні послуги на платній основі;

г) самозайнятим особам;

д) особам, які проходять альтернативну (невійськову) службу;

є) особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, хворим, які за висновком лікарсько-консультаційної комісії потребують постійного стороннього догляду і не здатні до самообслуговування та перебувають у трудових відносинах, у тому числі на умовах неповного робочого дня (крім роботи вдома).


Надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька

Єдиним способом вирішення проблеми виїзду неповнолітньої дитини за кордон без згоди другого з батьків є звернення до суду. Дана можливість передбачена як Правилами перетинання державного кордону громадянами України, так і Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».Зокрема, п. 2 ч. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, передбачено, що виїзд неповнолітнього за кордон в супроводі одного з батьків без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків допускається, якщо є рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг шістнадцятирічного віку без згоди та супроводу другого з батьків. Що є важливим при зверненні із позовною заявою до суду аби дана справа позитивно закінчилася для заявника із зазначеним формулюванням в резолютивній частині судового рішення : «позов задовольнити повністю».Зазначимо, що при зверненні із позовом до суду аби дана справа позитивно закінчилася для заявника, в позовній заяві слід довести, що поїздка дитини за кордон здійснюється в інтересах дитини. Такими доводами можуть бути:

  1. Доводи заявника, що за кордоном він має родичів, до яких має намір поїхати у гості з дитиною (підтвердити родинні відносини письмовими доказами).
  2. Доводи заявника, що за кордон він їде з метою оздоровлення дитини:
  • довідка із лікувального закладу, що дитина перебуває на обліку у лікарів конкретного лікувального закладу, постійно хворіє і потребує щорічного оздоровлення (наприклад, довідка дитячого лора, що дитина потребує оздоровленню у зв’язку з тим, що постійно хворіє гайморитом; проживає у екологічно несприятливому місті);
  • довідка із лікувального закладу, що дитина потребує відновного лікування за кордоном.
  1. Доводи заявника, що за кордон він бажає повезти дітей на відпочинок з метою розширення їх кругозору, ознайомлення з культурою інших народів, стимулювання вивчення іноземних мов та підготовкою до самостійного життя, однак не може отримати згоди на такі поїздки у відповідача.
  2. Доводи заявника, що він має бажання та можливість забезпечити виїзд дитини за кордон.

Додатково потрібно також викласти доводи заявника, що його бажання отримати дозвіл на виїзд дитини за кордон повністю узгоджується з його правами та обов’язками, покладеними на нього Сімейним кодексом України, і що відсутні обставини, які обмежують згідно із законодавством право виїзду дитини за кордон, відповідно, надання дозволу на виготовлення проїзного документа дитині для виїзду за кордон без згоди другого з батьків відповідає інтересам дитини та вимогам законодавства. Після цього судом досліджуються докази, що містяться в матеріалах справи, поданих як позивачем, так і відповідачем. У випадку, якщо відповідачем не подано доказів, які б засвідчували, що виїзд дитини за кордон не відповідає її інтересам, суд заслухавши думку дитини, оцінюючи зібрані докази по справі аби пересвідчитися, що виїзд за кордон відповідає інтересам дитини, ухвалює рішення про задоволення позову. Аналізуючи судову практику по даній категорії справ, можна зробити висновок, що усні заперечення відповідача проти надання дозволу позивачу для поїздки дитини за кордон не беруться судом до уваги. Аби заперечити даний позов, суду потрібно надати лише обґрунтовані докази, які засвідчили б той факт, що поїздка дитини за кордон не відповідає її інтересам, що перебування дитини з одним з батьків є шкідливим для неї, що не здійснюється належне виховання дитини, її утримання. Тому, викладення в позовній заяві зазначених вище доводів, підтверджених належними доказами, забезпечить досить швидке та позитивне вирішення справи для заявника.


Підстави та порядок позбавлення батьківських прав

Відповідно до ч.1 ст. 164 Сімейного кодексу України,  мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

Не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

Ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

Жорстоко поводяться з дитиною;

Є хронічними алкоголіками або наркоманами;

Вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

Засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 30.03.07 р. №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» (далі — Постанова Пленуму ВСУ від 30.03.07 р. №3) Верховний суд України дав ряд важливих роз’яснень з приводу позбавлення батьківських прав на які необхідно звернути увагу. Відповідно до п.16 Постанови Пленуму ВСУ від 30.03.07 р. №3, ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її  навчання, підготовку до самостійного життя,  зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм  моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не  створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і  в  сукупності,  можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками. Позбавлення батьківських прав батька чи матері відбувається виключно за рішенням суду. Позовну заяву слід подавати за місцем реєстрації відповідача. До кола осіб які мають право звернутись до суду з позовною заявою про позбавлення батьківських прав законодавець відносить одного з батьків, піклувальника, опікуна, особу в сім’ї якої проживає дитина, навчальний заклад, заклад охорони здоров’я або інший навчальний заклад в якому перебуває дитина, прокурор, орган опіки та піклування, а також сама дитина, яка досягла 14 років ( згідно ст. 165 Сімейного кодексу України). При підготуванні позовної заяви про позбавлення батьківських прав окрему увагу слід приділити доказовій базі.Для початку необхідно звернутись до Служби у справах дітей з відповідною заявою про отримання Висновку про доцільність позбавлення батьківських прав. Такий висновок буде основним доказом у суді. До заяви слід додавати наступні документи:

копію паспорта

копію свідоцтва про народження дитини;

копія свідоцтва про розірвання шлюбу ( у разі наявності);

довідку про склад сім’ї  з місця проживання особи яка подає заяву;

довідку  з місця навчання дитини про її навчання у закладі;

пояснення осіб (сусіди, рідні, знайомі), які можуть підтвердити, що вихованням дитини мати (батько) не займається.

Будь-які інші документи, що можуть підтвердити ті обставини, що особа вихованням дитини не займається.

Відповідно до п.7 Постанови Пленуму ВСУ від 30.03.07 р. №3, факт ухилення батька (матері) від виховання та утримання дітей може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків. Окремого рішення суду на підтвердження цього факту не потрібно. Таким чином при підготуванні позовної заяви про позбавлення батьківських прав необхідно зібрати максимальну кількість вагомих доказів в підтвердження підстав на які ви будете посилатись Також необхідно визначитись з колом осіб які зможуть виступити свідками у суді та підтвердити викладені обставини. Третьою особою у справах про позбавлення батьківських прав слід залучати орган опіки та піклування, який повинен буде скласти висновок про доцільність позбавлення батьківських прав. Такий висновок має дуже вагоме значення.

Документи які бажано подавати в якості доказів:

Висновок про доцільність позбавлення батьківських прав

Рішення суду про розлучення чи про стягнення аліментів (за наявності);

Постанови виконавчої служби про примусове стягнення аліментів (за наявності);

Показання свідків (чим більше тим краще);

Копія свідоцтва про народження дитини;

Копія свідоцтва про одруження/розлучення;

Вирок суду (у випадку якщо член подружжя вчинив злочин проти життя та здоров’я дитини)

Висновком лікувального закладу якщо член подружжя страждає алкоголізмом.

За подання до суду позовної заяви про позбавлення батьківських прав сплачується судовий збір згідно визначених законом ставокяк за позов немайнового характеру — 0.4 розміру мінімальної заробітної плати встановленої станом на 01 січня поточного року.


Обмеження батьків у своїх правах по відношенню до дітей

Обмеження батьківських прав – тимчасовий захід, що полягає в відлученні дитини у батьків. Воно може бути як мірою дотримання безпеки дитини, так і мірою залучення до відповідальності батьків. Допускається у випадках, коли батьки з незалежних від них причин не можуть виконувати свої обов'язки належним чином, наприклад, при серйозної хвороби, розладах психіки або ж при невдалому збігу важких життєвих обставин. Виходить, батьки не винні в ситуації, що склалася, а й діти при цьому також не повинні страждати.

Можливе обмеження батьківських прав тільки одного з батьків – батька чи матері, тоді дитина може залишатися з іншим, якщо ситуація дозволяє.

Підстави для обмеження батьківських прав:

  • батьки систематично не виконують свої обов'язки, при цьому зловживаючи правами, але склад правопорушення у їхніх діях відсутній, оскільки немає головного компонента – вини;
  • винна поведінка батьків по відношенню до дитини, яке може послужити причиною для повної позбавлення прав на дитину, але ще не визнано достатнім;
  • позбавлення батьківських прав – крайня міра, тому, якщо існує надія, на те, що поведінка батьків по відношенню до дитини зміниться в кращу сторону, застосовують обмеження прав.

Звичайно, не можна залишити дитину з батьками, які з якихось причин не можуть або не хочуть про нього піклуватися, саме тому батькам пред'являється позов про обмеження батьківських прав. Представники органів опіки забирають із сім'ї дитини та поміщають у відповідне виховний заклад на термін 6 місяців. Цей час дається батькам на те, щоб переглянути і змінити свою поведінку.

Якщо ж за цей термін не відбулося зрушень у бік позитивної зміни ситуації, органи опіки зобов'язані пред'явити батькам позов про позбавлення батьківських прав. Таким чином, обмеження є стадією, яка передує позбавленню прав на дитину.

Якщо ж за півроку відбулися події, що змінили поведінку батьків по відношенню до дитини в кращу сторону, то це не завжди означає моментальну скасування обмеження батьківських прав. За обставинами органи опіки можуть залишити дитину у відповідній установі до тих пір, поки не з'явиться чітка впевненість у тому, що батьки можуть повернутися до виконання батьківських обов'язків і виконувати їх належним чином.

Наслідки обмеження прав відрізняються від наслідків позбавлення: права і обов'язки не знімаються з батьків, як у випадку позбавлення, а всього лише обмежуються, це тимчасовий захід, що сприяє забороні виконання частини батьківських прав на час її дії.

  • на час обмеження батьківських прав батьки позбавляються права виховання дитини;
  • позбавлення прав на отримання пільг та допомог, призначених державою у зв'язку з народженням та вихованням у сім'ї дитини;
  • позбавлення права отримання аліментів на відібраного дитини;
  • обмеження права спілкування – спілкування дитини з батьками можливо тільки в тому випадку, якщо воно не робить негативного впливу.

Питання обмеження батьківських прав вирішується виключно в судовому порядку, підставою для судового рішення може бути позов, поданий одним з батьків, найближчими родичами, органами опіки та піклування, співробітників виховних установ, прокурора.

   

peremishcheni